Слава Богові за все!

Святитель Іоан Золотоустий (бл. 347–407) — один із найвидатніших Отців Церкви, вселенський учитель і великий тлумач Святого Письма. Його ім’я “Золотоустий” (грец. Χρυσόστομος) означає «золоті уста» і було дане йому за винятковий дар проповіді, глибину думки та силу слова, яке торкалося сердець і викривало неправду.

Життєпис

Іоан народився в Антіохії у благородній християнській родині. Його мати, свята Анфуса, виховала сина в благочесті та стриманості. Здобувши блискучу світську освіту, він навчався риториці у знаменитого язичницького вчителя Лібанія, який, за переданням, перед смертю сказав: «Моїм наступником був би Іоан, якби його не забрали християни».

Після хрещення Іоан залишив світські амбіції й обрав шлях служіння Церкві. Деякий час він провів у суворому аскетичному житті, а згодом був висвячений на диякона, а потім — на пресвітера Антіохійського. Саме тут він прославився як проповідник, виголосивши сотні тлумачень на книги Святого Письма, особливо на Євангелія та послання апостола Павла.

Будучи у сані Константинопольського патріарха на найвищому церковному престолі імперії Золотоустий почав із радикальних кроків, обумовлених його любов'ю до аскетичного способу життя. За свідченням історичних джерел, він наказав винести з багатих патріарших покоїв: килими, коштовні меблі, різні прикраси та продати їх. На отримані гроші побудував дві лікарні, а що залишилося — роздав жебракам і знедоленим.

Його безкомпромісна правда викликала ненависть впливових осіб, зокрема імператриці Євдоксії. Внаслідок інтриг і наклепів святителя було двічі заслано у вигнання. Але навіть у засланні Іоан не припиняв пастирського служіння, пишучи листи підтримки вірним.

Виснажений хворобами та тяжкою дорогою, він помер у 407 році зі словами, які стали підсумком його життя і віри:

«Слава Богові за все!»

Він говорив:

“Немає нічого сильнішого за Церкву Христову. Хто захоче з нею боротися, той неминуче загине, це наче піти війною проти Неба”

“ Ні хрещення, ні відпущення гріхів, ні відання, ні прилучення до таїнств, ні священна трапеза, ні причастя тіла, ні прилучення до крові, і ніщо інше не може принести нам ніякої користі, якщо ми не станемо вести життя чесне, суворе і чуже усякому гріху“

“…п'ять шляхів покаяння: перший — осуд гріхів, другий — прощення гріхів ближнім, третій — є в молитві, четвертий — в милостині, п'ятий — в покорі. Отже, не будь неробою, але кожен день проходь по всіх цих шляхах, тому що і шляхи зручні, і ти не можеш відговоритися бідністю. Ні, хоча б жив ти біднішими всіх, можеш і залишити гнів, і змиритися, і помолитися усередині, і засудити гріхи, — словом: бідність ні в чому цьому не стає на заваді. І що говорю про це, коли і на тому шляху покаяння, на якому потрібно витрачати гроші (маю на увазі милостиню), і там бідність анітрохи не перешкоджає нам виконати заповідь? Це показала вдова, котра поклала дві лепти (Мк. XII, 42). Отже, дізнавшись спосіб лікування наших ран, будемо постійно вживати ці ліки, щоб, відновивши в собі справжнє здоров'я, і ​​скуштувати нам з відвагою священної трапези, і зустріти з великою славою Царя слави — Христа, і отримати вічні блага, благодаттю, і щедротами, і чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа, котрим і з Яким слава, держава, честь Отцю зі пресвятим, і благим, і животворящим Духом, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь“

“Молитва — це велика зброя, невичерпний скарб, багатство, що ніколи не зміліє, спокійне пристановище, несхитний затишок і корінь незліченних благ; і джерело, і матір є молитва: вона могутніша за саму царську владу. Молитвою ж я називаю не будь-яку, не недбалу і розсіяну, а полум'яну й многотрудну, що виходить зі зболеної душі й глибоко зосередженого розуму. Лишень така молитва сходить до неба. ”

Церква, за переконанням Золотоустого, повинна мати дві функції: опікуватися бідними й нещасними та закликати державну владу жити за заповідями Божими. Він безкомпромісно вказував імператору й керівникам Візантії на вчинки, що суперечили вченню Христа, закликаючи добровільно уникати матеріальних надмірностей і дбати про потребуючих. Так само рішуче Золотоустий відстоював належне виконання Церквою її земних обов’язків, а як глава Константинопольської церкви стежив, щоб поведінка духовенства відповідала його покликанню. Ставши ченцем, а згодом патріархом, Іван Золотоустий завжди залишався захисником — бідних перед багатими, а тих й інших у молитвах перед Богом.